Тиха мудрість

Якою ти відчуваєш свою бабусю? Як її звати?

 

Надійка: Її звати Надія і тиха мудрість - це про неї. Вона причетна до того, що мене також так назвали. Мама дуже чекала хлопчика. Бабуся ж казала, що якщо буде дівчинка, то нехай це буде Надія. Мама погодилася, бо відчувала, що все одно буде хлопчик.

Всі, кого я знаю дуже працьовиті, але моя бабуся особлива. От, уяви собі, що маючи двох дітей і чоловіка, вона працювала у школі вчителькою, класним керівником і ще й методистом. Щовечора перевіряла зошити. Займалась городом. Часто до четвертої ночі читала книжки, а вже о восьмій вставала і йшла на роботу. Я не знаю як це все було можливо. Справді. 

 

Бабуся досі має господарку. Про всіх піклується. Лише цього року ми з чоловіком вмовили її не дбати про усі свої городи водночас. Раніше бабуся проходила кілометри, щоб посапати город. Сапкою! Неймовірна просто! Вона вірить, що все має бути саме так.

 

Ми дуже різні з бабусею. І це не раз ставало причиною суперечок. Для неї мій оптимізм занадто рожевий. А її песимізм для мене занадто чорний. Знаєш, це непогане поєднання кольорів. Але, але... це було складно.

 

Піклуватися про іншого - найважливіше для моєї бабусі. Вона завжди віддавала ласий шматочок комусь. Ніколи не залишала нічого собі. Роками ходила на роботу в одному костюмі. Інші вчительки одягались красиво. А вона робила все для того, щоб збудувати хату з чоловіком. Щоб дітям щось дати. Мені шкода, що вона не зазнала маленьких радощів. 

 

Чого б ти хотіла навчитися від неї?

 

Надійка: Так само смачно готувати і багато працювати. Я часто критикувала її за те, що вона забагато зусиль витрачає на господарство. А зараз, коли в мене маленька дитина, я дуже ціную продукти без краплинки хімії. Я перепросила за цю критику. Якщо в мене буде свій дім, то в мене буде і свій город, і свої кури і, напевно, навіть коза!

 

А який твій, можливо, найулюбленіший спогад про бабусю? 

 

Надійка: Найулюбленіший спогад про бабусю... Зараз мені складно сказати, бо одразу стає сумно. Адже бабуся залишилася в Збаражі. Пригадується як ми з чоловіком їхали в Олександрію. Як вона плакала. Це те, що на поверхні й одразу стає боляче. 

 

Напевно різдвяні спогади найулюбленіші. Бабуся завжди перетворювала різдвяний стіл на казку саму по собі. Ця тема гідна окремої кулінарної книги. Внаслідок операції “Вісла” її родина змушена була розпочати нове життя на українських землях. Ця непроста родинна історія навчила її смачно готувати з дріб’язку. Проте, на Різдво завжди було багато всього. Душа могла відірватися. І ще на Пасху. Перше, що пригадується це фарширована риба та рогалики з горіхом. 

 

Уяви, що у вас кілька днів лише для вас двох. Що б ти разом із нею робила?

 

Надійка: Я би дала їй погратися з Богданою. Бабуся зараз дуже за нею сумує. Вона мріє читати Богдані книжки та гуляти з нею. Я почувала себе вже достатньо дорослою, коли у 26 років народила Богдану. Я настільки насолоджувалась материнством, що протягом шести місяців нікому крім чоловіка не давала її на руки. Все сама. Тому бабуся дуже мало часу проводила з Богданою. Коли ми приїдемо до Збаражу, то я їх залишу просто удвох. Для неї це буде найкращий подарунок.

 

Лодзь, грудень 2015